Cuentos ucranianos – 《El tonto Ivan》

Hubo una vez un hombre que tenía tres hijos, y dos eran listos, pero el tercero, que se llamaba Iván, era un tonto. Su padre dividió todos sus bienes entre ellos, y murió, y los tres hermamos salieron al mundo a buscar sus propias fortunas.

Ahora bien, los dos hermanos sabios dejaron sus bienes en casa, pero Iván el tonto, quien únicamente había heredado una enorme piedra de molino, la llevaba consigo por todos lados. Caminaron y caminaron, hasta que comenzó a ponerse oscuro, y llegaron a un enorme bosque.

Entonces los hermanos listos dijeron, “Trepemos a la punta de este rible y pasemos la noche allí, asi los ladrones no caeran sobre nosotros”.

“¿Pero qué hará este burro tonto con su piedra de molino?”, preguntó uno de ellos

“Vosotros ved por vuestros pellejos”, dijo Iván, “pues yo pienso pasar la noche también en este árbol.” Y entonces los dos hermanos treparon ágilmente hasta la pura punta del árbol, y allí se sentaron, e Iván se remolcó también, con la enorme roca tras de si.

Intentó subir tan alto como sus hermanos, pero las delgadas ramas se doblaban bajo él, de forma que tuvo que conformarse por sentarse en las ramas gruesas; allí quedó sentado, con la piedra de molino entre sus brazos.

Pronto aparecieron algunos ladrones por ese camino, con las manos rojas de sangre por hacer su trabajo, y también se prepararon para pasar la noche bajo el roble. Cortaron un poco de leña para encender un enorme y rugiente fuego, sobre el que colocaron un enorme caldero y, dentro del caldero, comemzaron a cocinar su cena.

Cocinaron y cocinaron, hasta que su sopa estuvo lista, tras lo que tomaron sus asientos en torno al fuego, sacaron enormes cucharones, y estaban a punto de servirse del – de hecho, estaban soplando su comida, pues estaba demasiado caliente –cuando Ivan dejó caer su gigantesca piedra de molino, justo en el medio del caldero, por lo que la sopa salpicó directo a los ojos de los malhechores.

Los asaltantes estaban tan aterrorizados, que saltaron sobre sus pies y salieron corriendo a través del bosque, olvidando todo el botín que habían robado a los mercaderes.

Entonces Iván bajó del roble y gritó a sus hermanps, “¡Bajad aquí y dividamos el botín!”

Los hermanos listos bajaron del àrbol, colocaron la mercancía sobre los lomos de los caballos que los ladrones dejaron abandonados, y regresaron a casa con el producto; pero el único artículo que pudo quedarse Ivan fue una bolsa llena de incienso.

Lo que hizo fue llevarla inmediatamente a la iglesia más cercana, en cuyo patio se encontraba un cementerio, y entonces colocó el incienso sobre una lápida, comenzando a molerlo con su piedrota de molino.

Repentinamente se le apareció San Pedro, y le dijo, “¿Que estás haciendo, buen hombre?”.

“Estoy moliendo estr incienso para hacerme un pan con él.”

-“No, buen hombre, te aconsejaré algo mejor: dame el incienso y toma de mi lo que quieras.”

“Muy bien, San Pedro,” dijo el tonto; “me darás una pequeña flauta, una flauta de tal clase que, cuando la toque, todos los que escuchen se veran obligados a bailar”.

–“¿Pero sabes cómo tocar una flauta?”–

“No, aprenderé pronto.”

Entonces San Pedro sacó una pequeña flauta de su pecho y se la dio, y tomó el incienso, y, ¿quién podrá decir qué fue lo que hizo con él?. Pero Iván se levanto y quedó contemplando al cielo, diciendo, “¡Ve pues! ¡San Pedro ha quemado todo mi incienso para hacer esa enorme nube blanca que flota sobre mi cabeza!”.

Y tomó su flautita y comenzó a tocar y, al momento que salió la música de ella, todo en trono a él comenzó a bailar; los lobos, y las liebres, y los osos…¡no!, hasta las aves que volaban por los aires aterrizaron y se pusieron a bailar, e Ivan siguió tocando y avanzando, y riendo todo el tiempo.

Incluso los osos salvajes bailaban y bailaban, hasta que sus patas se doblaban. Y tuvieron que agarrarse a los árboles para poder detenerse de bailar; pero no había manera, pues tenian que seguir bailando.

Finalmente Ivan se cansó y se recostó a descansar. Cuando había reposado un poco, se levantó y se dirigió al pueblo. Allí, la gente se encontraba en el mercado, en los bazares, comprando y vendiendo de todo. Algunos compraban Mlini, otros compraban cestas repletas de bellos huevos decorados de brillantes colores, y otros compraban picheles de kvas.

Iván comenzó a tocar su flautita, con lo que todos se pusieron a bailar. Un hombre que tenía una cesta repleta de huevos bailó hasta que ésta se despedazara, y bailó y bailó, hasta que él mismo tenía cara de yema de huevo. Aquéllos que estaban medio dormidos, se levantaron y salieron a bailar directamente; había algunos que bailaban sin pantalones, o sacos, o camisas, y algunos bailaban con nada puesto, pues debían bailar cuando Ivan tocaba.

Todo el pueblo estaba patas arriba: los perros, los cisnes, los cerdos, los gallos y gallinas, todo lo que tenia vida salía a bailar. Finalmente se cansó Ivan, por lo que dejó de tocar, y entró a la iglesia buscar prestar algún servicio.

El párroco del pueblo le tomó simpatía, y le dijo, “¡Buen hombre! ¿Quiere Usted entrar a mi servicio? “

“Eso quiero, con gusto”, dijo Ivan.

“¿Cuàntas monedas quisiera Usted al año por su servicio?”

“No me molestaría ganar unas cinco karbovantsya (monedas), es todo lo que pido”.

“Bien, estoy de acuerdo” dijo el párroco.

Entonces contrató a Ivan como su sirviente, y al día siguiente lo envió al campo a pastorear su ganado. Iván llevó al ganado a los pastizales, pero él mismo se subió sobre un montón de heno, mientras las vacas comían. Y alli quedó sentado, hasta que le entró sueño, y mejor pensó para si mismo, “Tocaré un poquito en mi flauta, pues no la he tocado por bastante tiempo.” Comenzó a interpretar su melodía, e inmediatamente todas las reses comenzaron a bailar; y no sólo el ganado, sino también las zorras, liebres, y los lobos, y todo animal que viviera en zanjas o las márgenes del bosque. Bailaron y bailaron, hasta que los animales quedaron secos hasta los huesos.

Por la noche, Ivan los llevó a casa, pero estaban tan hambrientos, que pasaban mordisqueando los tejados de paja de las casas por donde pasaban, con tal de obtener un bocado o dos. Pero Ivan entró a la jata y tuvo una cena caliente y una cómoda cama.

Al día siguiente llevó de nuevo el ganado a los pastizales, que comió con hambre hasta que Ivan se puso a tocar de nuevo su flautita, y las reses comenzaron a bailar como locas. Tocó y tocó hasta que entró la noche, y de nuevo llevó a las hambrientas vacas a la casa, además de cansadas de tanto bailar, a punto de morir.

El párroco no se impresionó un poquito cuando vio a su a su ganado, sino que mucho.

“¿Dónde en la tierra has estado alimentándolas?”, pensó al ver sus vacas, “¡se van agotadas y casi desmayando! Yo mismo las llevaré mañana a pastar, y veré exactamente a dónde las lleva y qué les da de comer.”

Al tercer día, el padre acompañó al pastor y al ganado a los pastizales, pero lo hizo a hurtadillas, ocultándose dentro de una zanja cerca al punto donde Ivan vigilaba a los animales. Se sentó allí dentro, observando con cuidado al pastor, a ver qué hacía. No mucho tiempo tuvo que esperar, pues Ivan se montó al monticulo de heno y comenzó a tocar.

Todas las vacas se pusieron a bailar, y todo en las orillas del bosque también, y también el párroco dentro de la zanja, quien incluso se puso a hacer cabriolas, y rompió haciendo jirones su sotana y sus calzones, y su camisa, y arañó su piel y torció fuertemente su barba, arrancándola y quedando como si se hubiera rasurado mal, muy mal, y el pobre padre tuvo que continuar bailando dentro de la espinosa zanja, hasta que le quedaron grandes ronchas y heridas por todo su cuerpo, y comenzó a fluir la sangre roja.

Y el pobre cura se preocupó al verse en tal situación diabóloca, y le hacía muecas al pastor para que dejara de tocar; pero el joven Ivan estaba tan ensimismado en su música, que no lo vio ni escuchó. Pero, finalmente, hasta que logró ver al padre, saltando como lunático, se detuvo. El pobre hombre salió disparado, corriendo tan fuerte y tan lejos como sus piernas podían, llevándolo hasta el pueblo y, ¡oh!, ¡qué espectáculo el que se presentaba por las calles!.

La gente no conocía al hombre desnudo y sangrado que corría como loco por todos lados, y comenzaron a abuchearle. El padre siguió corriendo, intentando internarse en el bosque, pero pasando antes por jardines y huertos, con todos los perros tras él. Pero a cualquier lado que fuera, se le tomaba por ladrón, y se le echaban los perros.

Finalmente llegó a su casa, todo andrajoso y dañado, de forma que, al verlo su esposa, no lo reconoció y llamó a los mozos que ayudaban en la casa, “¡Ayuda, ayuda, aqui hay un ladrón, echadlo!”.

Llegaron todos los mozos, con palos y porras, pero el hombre se puso a hablarles, y al final reconocieron su voz, lo llevaron adentro de la casa, en donde él le contó a su esposa sobre Ivan. La esposa del párroco estaba tan sorprendida, que apenas lo podía creer.

Por la noche, Ivan llevó las vacas y bueyes a la casa y los colocó dentro de sus establos, y fue a la casa a cenar. Entró y el padre le dijo, “¡Ven, Ivan, cuando hayas comido y descansado algo, toca un poco tu flauta para mi esposa!”. Pero, ya con experiencia, tomó la precaución de atarse al pilar que sostenía el tejado de la casa. Ivan se sentó en el piso, cerca del umbral, y comenzó a tocar.

La esposa, aún incrédula, se sentó en la banca a escuchar la melodía, pero inmediatamente saltó y comenzó a bailar, con tanto entusiasmo y energía, que el lugar se le hizo pequeño. Entonces el diablo pareció tomar posesión del gato, también, que salió de debajo de la estufa y se puso a brincar y hacer piruetas. El párroco se agarró fuertemente al pilar, con todas sus fuerzas, pero fue inútil. No tuvo la fuerza para soportar y soltó sus manos, y dio tales estirones, que la soga que lo sostenía se debilitó más y más, y entonces se puso a bailar alrededor del pilar, a un ritmo fúrico, con la soga excoriando sus manos y pies a la vez.

Finalmente no pudo soportar mas, y ordenó a Ivan que se detuviera.

“¡Tienes al diablo metido!”, exclamó. Ivan se detuvo, colocó la flautita en su bolsa, se arregló y se fue a dormir. Pero el párroco dijo a su esposa, “Debemos echar al tal Ivan mañana, o será nuestra muerte y la de nuestro ganado!”.

Ivan, sin embargo, escuchó de lejos lo que decía el párroco a su esposa y, levantándose temprano por la mañana, fue directo a su patrón y le dijo, “Deme cien karbovantsya y me iré; pero si no me lo quiere dar, tocaré y tocaré hasta que Usted y su esposa bailen, hasta morir, y luego tomaré su lugar aquí, y todo esto será mio”.

El párroco se rascó la cabeza, y detrás de las orejas, pensando y pensando; pero, finalmente decidió mejor darle el dinero y deshacerse de él. Entonces tomó las cien karbovantsya de su saco y se los dio a Ivan.

Pero Ivan le tocó una canción de despedida, tal fuerte y tan larga, que tanto el cura como su esposa cayeron bailando a la tierra, muertos de tanto bailar, con las lenguas fuera de la boca, aún moviéndose; entonces puso su flautita en el morral, y partió al amplio mundo.


Дурень та чарівна сопілка

Було в чоловіка три сини: два розумних а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.

Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.

Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть:

Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали. Один і каже:

— А цього дурного біса де дінемо з ступою? Іван на те:

— Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.
Чарівна сопілка 250х250.jpg
Полізли аж на самий вершок дуба і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.

От ідуть розбійники з своїх промислів та й стали ночувать під тим дубом. Назбирали дров собі, зачали варить у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та все студять, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу та прямо в казан. Кип’ячений куліш геть-чисто позаляпував їм очі. Вони з ляку як посхвачувалися та й ну тікать у ліс, забули й товар, котрий награбували в крамарів.

Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:

— Лізьте додолу.

Брати позлазили, забрали увесь товар, коні і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Узяв він ту сопілку і ну грать. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван, так і пішло все танцювать: і вовки, і зайці, І лисиці, й ведмеді. А Іван все гра та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали і поморились. Уже за дерева хватались та держались, щоб не танцювать, та ні, не вдержаться.

Уморився Іван, ліг відпочивать. Трохи оддихнувши, встав і пішов у город. Люди саме несли на базар продавать хто паляниці, хто крашанки в коробці, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли всі танцювать. Один чоловік ніс коробку яєць та побив їх чисто, танцюючи, і сам як чортяка убрався в яєшню. Ті, що спали, посхвачувались та давай і собі танцювать: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішов увесь город перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.

Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматися в робітники. Прийшов, а зустрічає його піп.

— Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники.

— Добре,— каже Іван.

— А що ти візьмеш у год?

— Та я не дорого візьму: п’ять карбованців.

— Як так, то й так,— каже піп.

Найняв він робітника та на другий день і послав волів пасти. Погнав Іван волів на сінокос, а сам виліз на стіг і сидить, а воли пасуться. От згадав він про свою дудочку і заграв. Як заграв, а воли зараз і пішли танцювать. Танцюють і танцюють, уже воли чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому і їдять. Сам Іван повечеряв та ліг спать. На другий день погнав оп’ять волів пасти. Пас, пас, а потім знов заграв, і все пішло танцювать. Дограв до вечора і погнав волів додому голодних і замучених танцями. Дивиться піп на худобу та й каже:

— Де він їх у чорта пасе, що вони такі худі та голодні?

От він вирішив самому піти і подивитися, де той Іван їх пасе. На третій день погнав робітник волів пасти, а піп і собі слідом за ним. Пішов та й сів у тернику. Сидить і вигляда, що Іван буде робить.

А той знов виліз на стіг та й давай грати. Як пішло все танцювати – воли і всяка тварюка, а далі і піп у тернику. Терник був густий, і піп як почав по ньому плигать, як почав, та й порвав на собі штани, рясу, сорочку, а косу та бороду чисто вискуб терном.

Бачить піп, що лихо, та давай кричать, щоб робітник перестав грати. А той грає собі і не чує. А далі зирк у терен, коли піп плига як оглашенний, він тоді й годі грать. Піп вискочив та й дав тягу додому.

Добіг до еела та як чкурнув вулицями. Люди його не пізнали, дивляться, що в нього тільки клапті висять з одежі, а все тіло видно, і давай на нього тюкать. Він тоді звернув з вулиці, переліз через тин та як гайнув по городах бур’янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбійник, та давай його цькувати собаками. Прибіг піп додому увесь в реп’яхах. Попадя не впізнала та з переляку і каже робітникам:

— Біжіть вигоніть з двору скаженого чоловіка. Ті побігли з дрючками, аж він до них забалакав. Тоді робітники узнали попа, привели його в хату і давай він попаді розказувать про Івана.

Попадя слухає та тільки дивується.

Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже: — Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні.

А сам узяв та й прив’язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі біля порога і почав грати. Попадя вмостилася на лаві, щоб послухать, як він грає, та як схопиться з лави і давай танцювати. А далі як закрутиться якоїсь панської та й мало їй місця. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигать. А піп державсь, державсь руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, а далі канат ослаб і давай тоді піп стрибать кругом стовпа на канаті. Стрибав, стрибав та вже аж боки понамулював канатом, а тоді давай кричать Іванові:

— Годі! Перестань! Хай тобі біс! Іван перестав грать, сховав у пазуху свою дудку та тоді й пішов спать. Піп і каже попаді:

— Давай Івана проженем завтра, а то він зовім замучить і нас і наших волів.

Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав і пішов прямо до попа та й каже йому:

— Коли ти, попе, задумав мене проганяти, то заплати мені гроші, і я собі піду. Як не даси, то буду грать, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь, танцюючи.

Піп поскріб потилицю, бачить, що треба-таки платить, вийняв з гаманця гроші і віддав Іванові.

Іван заграв на прощання однієї, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світу блукати.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.